Родина - це таке маленьке слово,

А скільки ж в ньому сенсу, доброти.

Родина – щось насправді справжнє

З того, що маєш у житті.

Одного разу  мама дістала маленьку стару скриньку з потемнілого від часу дерева. Раніше я  багато разів її бачила, проте не звертала уваги. Те,  що я почула того дня від мами, схвилювало мене, примусило задуматись, чи добре я знаю свій родовід, чи пам’ятаю своє коріння.

  Я взяла скриньку до рук,відкрила її і побачила всередині старі фотографії, поштові листівки, конверти з марками різних країн.

• Що то за листи? (Додаток 1) – спитала я.
• Це дуже дорогі для мене речі. Їх присилав мій дядько Андрій із різних країн, у яких побував, - сказала мама. -  Я зберегла їх, бо це пам'ять про нього. 
• Мамо, розкажи про дядька. Мабуть, він бачив багато країн, - попросила я. І мама почала свою розповідь.

Мій рідний дядько по материнській лінії був відважним моряком – штурманом. Чому відважним? Тому що  професія моряка в усі часи вважалася однією з найбільш мужніх: не в кожного вистачить сили й відваги протистояти розбурханій стихії. І, як казав мій дядько, Плотічкін Андрій Євгенович (Додаток 2)   сувора робота моряка це не тільки високі  заробітки. Головне – це бажання побачити світ і романтика.

Він розповідав  багато цікавих історій, повертаючись із плавання, і вони залишилися в моєму серці назавжди.

А народився дядько Андрій у 1959 році в м. Бодайбо, Іркутської області. Коли хлопцю  було 11 років, його сім’я переїхала до м.  Запоріжжя. У 1976 році він закінчив школу. З дитинства мріяв стати моряком, хоч його батько був  першокласним льотчиком. Через любов до моря Андрій  вступив до Херсонського морехідного училища і закінчив два факультети: механічний і водіїв суден. Після закінчення училища Андрій  працював на каботажних судах і буксирах, потім на пасажирському флоті. Підвищуючи кваліфікацію, ходив у Середземне море. Він  побував в Італії, Франції, Туреччині, Греції, Болгарії, на Близькому Сході. А ще курсантом тричі був у далеких плаваннях - у морях і портах Тихого, Атлантичного та Індійського океанів.  До речі, виявляється, що мене назвали Оленою на честь водної стихії -  однієї з найбільших річок  Росії – Лени.

Мама помовчала.

Я  промовила:

• Це така романтична професія.
• Погоджуюся з тобою, - сказала мама.

У море йдуть люди, у серці яких  живуть романтика  і потяг до  морської краси. Крім того, Андрієві  хотілося побачити інші країни, відчути себе справжнім чоловіком - перемагати стихію, гартувати характер. Але відірваність від дому, від землі, туга за рідними і близькими - це найбільш важкі почуття, які доводиться переживати морякам. На кораблі робота без вихідних, без свят - суцільні будні. А навкруги - море. З берега інколи  здається, що професія моряка дуже романтична, але насправді -  вона важка і небезпечна.

Коли ти в  морі, то  дуже багато що залежить від відносин екіпажу й такого почуття, як взаємодопомога. Одного разу дядько довго не писав листів. Ми дуже хвилювалися. І раптом він приїхав без попередження. Як ми тоді раділи!  Коли всі трохи заспокоїлися, Андрій розповів нам про те,  що  з ним сталося під час останнього рейсу: він пережив дев’ятий вал.

• Що це означає? – спитала я.
• Це все одно як перемогти себе і свій страх тоді, коли надії на порятунок немає, коли для спасіння  існує, може, один шанс, коли ти подумки прощаєшся із життям, - сказала мама.

Так, той день був для екіпажу, напевно, одним  із найжахливіших: надії на порятунок майже не було. Бурхливі хвилі мали стати могилою для корабля та команди. Андрій згадав, що навіть капітан став на коліна і молився. Тоді дядько зібрав  усю свою мужність і волю і повів корабель крізь шторм до порятунку. На щастя, йому це вдалося, і ось тепер він живим і здоровим, повернувся до нас.

Не дивлячись на всі труднощі, пов'язані з професією, дядько Андрій ніколи не хотів розлучатися зі своєю роботою. Він пішов на пенсію, бо  був тяжко хворий на рак, але  дуже сумував на суші і навіть в останні хвилини свого життя  згадував море.

Мама замислилась.

• А знаєш, дядько, коли був за кордоном, почав писати вірші. Один із них,  присвячений мені,  він надіслав разом із фотографією корабля (Додаток 3).

 Мама замовкла, я розглядала фотографії. Раптом мою увагу привернуло фото чоловіка, обличчя якого здалося знайомим.

• Мамо, поглянь на це  фото! Мені здається, що цей чоловік дуже схожий на мою бабусю.
• Так, доню, тільки буде правильніше сказати, що наша бабуся схожа на нього, бо це її батько.
• Мамо, а чого він у формі льотчика? Розкажи!

І я почула історію про свого дідуся.

Він був льотчиком першого класу. Робота в авіації змушує людину виховувати  в собі  відповідальність, волю, дисципліну .  Саме таким і був твій прадідусь Євген. Коли почалася війна, він мужньо захищав нашу Батьківщину. Його авіаційний полк займався розвідкою позицій противника, фотографував їх і скеровував танки і важку артилерію на ворога. Євген Олексійович літав майже на всіх типах військових літаків-розвідників (СУ-2, ЯК), збив 9 ворожих літаків.

Одного разу, під час авіарозвідки, фашисти підбили літак прадідуся. Євген Олексійович був важко поранений, але зумів відвести літак на свою територію і посадити в лісі просто на дерева. Цінні розвіддані не постраждали. Нашого дідуся  врятували партизани і переправили в госпіталь. Після лікування він повернувся у свій полк і продовжив службу. І знову  хоробро бився з ворогом.

Давно вже немає з нами  нашого прадідуся, але ми зберігаємо його фотографії. На жаль,  заслужені бойові нагороди та медалі Євгена Олексійовича  не залишилися в нашій родині, бо дідусь після смерті дружини оженився вдруге. Так його речі, у тому числі й нагороди, дісталися у спадок новій родині.  Але пам'ять та гордість за дідуся назавжди залишилися з нами.

• А моя прабабуся? Вона ж також була на війні?
• Так, бабуся Катерина була лейтенантом медичної служби. 

Народилася вона в с. Семенівка Пологовського району, Запорізької області, була четвертою дитиною в сім ї Кулішів. Вона з дитинства мріяла бути лікарем. Тому після закінчення школи, в 1937 році, вступила до Запорізького  медичного технікуму та була прийнята на посаду хірургічної медсестри до 1-ї Радянської лікарні. Але працювати довго на цій посаді не довелося. Розпочалася війна і Катерина Дмитрівна була мобілізована  на службу до лав Радянської Армії. Прийняла військову  присягу  у складі евакуаційного госпіталю №1796 в 1941 році. (Додаток 4)   У результаті самовідданої та наполегливої праці вже в 1943 році отримала звання «Молодший лейтенант медичної служби», про що йдеться в  наказі № 0285 від 14.04.1943 р., а через рік звання «Лейтенант медичної служби», наказ №3, від 22.12.1944 р.  Під час війни була нагороджена  медаллю «За оборону Сталінграда»,  орденами «Срібний хрест» та «Хрест Гронвальду», меда́лями «За перемо́гу над Німе́ччиною у Вели́кій Вітчизня́ній війні́ 1941—1945 рр.»,  «За звенчество и вольность» «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні» (Додаток 5)

Важкі воєнні часи  принесли людям багато страждань. У 1943 році батько Катерини  загинув на фронті, дві її сестри потрапили до  концтаборів Німеччини,  сама вона отримала тяжке поранення - осколок у легенях, що не завдавав їй болю до кінця життя. Але в житті бувають не тільки біль і страждання. Зовсім скоро знайшовся в Катерини час і для щастя. До неї прийшло справжнє кохання – льотчик Євген Плотічкін, який потрапив до госпіталю в результаті тяжкого поранення. Вона й не підозрювала тоді, що він - її доля.

Протягом усього життя Катерина була вірна своєму покликанню – рятувати людей. Після закінчення війни долучилася до справи в Запорізькому пологовому будинку на посаді медичної сестри. Йшли роки. Змінювалося місце проживання, але професія залишалася.  Якось мама розповіла мені один доволі сумний випадок. Молодший  брат Андрій випадково  вилив на себе окріп  та отримав 75% опіків тіла. Лікарі не обіцяли нічого доброго і Катерина прийняла рішення самостійно  лікувати сина і врятувала його.

 Поранення під час війни дуже сильно вкоротило життя Катерини Дмитрівни. Вона померла 30 січня 1969 року, їй було лише 47 років, але  залишилася в моїй пам’яті, назавжди.

І бабуся, і дідусь  - справжні герої, що, як і багато інших, віддали своє життя за наше майбутнє, рятуючи світ від фашизму.

   Було вже доволі пізно, коли мама закінчила свою розповідь, поклала речі до скриньки та закрила її. Мені здалося, що то була чарівна скринька, бо розкриваючи її, можна дізнатися багато корисного і цікавого. Я з гордістю усвідомлюю, що всі ці люди  - моя родина. Низький уклін вам,мої рідні за те, що самовіддано воювали, ростили дітей і навчали їх любити Батьківщину.  

Дуже хочеться, щоб ми, молоді, ніколи не забували про минулу війну, пам’ятали про її страшні наслідки і подвиг тих, хто віддав своє життя за нашу свободу.

Мамині розповіді надихнули мене на створення книги мого роду (Додаток 6). Нехай  у ній ще не багато сторінок, але ця робота, я переконана, стане початком цікавого й захоплюючого дослідження, яке допоможе мені стати справжньою людиною – громадянином і патріотом України.